У пізній осені явлена своя зваба, не голосна, не стобарвна, ніби у достиглому вересні, коли щедротні містерії кличуть до плодів земних, і терпкого вина, і спокуси євангельської, коли маляри під цим підсонням бавлять себе натюрмортами, а соціалістичні колгоспниці із пишними формами продають обабіч шляхів червонобокі яблука і городину, якусь аж по-фламандському повнотілу, не зморщену ще від довгого лежання по темних зимових льохах. 0 цій порі, у теплі дні збирання винограду, як писав давніше один епікуреєць, що згодом доріс до орденоносця, оспівавши партію, вождя і — чомусь? — саме маршала Конєва, добре непоквапом читати неокласичні сонети й імпресіоністичні новели. Тоді — час на Свідзинського, на летючого Ясунарі Кавабату, на вистояного на золотому осонні Зерова і темного, діонісійського Стефановича. Стерня тоді — викшталтувана золотом, соняшники - стиглістю, а все довкола — у декораціях Миколайчукових, пізніх і теплих, з павутинками бабиного літа, прив'ялим бадилинням на людських городах та стереоскопією південного неба з тичинівськими думами-кораблями. Чомусь нестримно хочеться віддати йому якийсь піонерський салют, чи що. І навіть достоту інтелігентська іронічнія — рідна посестра пропахлого бібліотеками олександрійства — не дратує нав'язливим миготінням намистинок-рефлексів на знайомій вервиці, де розумака Жан-Поль Сартр повсякчас сперечається з гітлерівським прислужником Гайдеггером за мову і дім буття.
Видавництво “Богдан”
Обране
