Приходь без дзвінка. Дванадцять мандрівок додому

Одного разу Яна сідає у потяг «Рахів—Київ» і знайомиться з дідусем. І, не зважаючи на гамір нових пасажирів плацкарту й фізичну втому, дівчина все уважніше слухає Василя Васильовича. Його історія, неначе намистини, нанизується на нитку спогадів її власного життя. Чи зустрінуться вони знову? Чому гірські маршрути, пейзажі й нічний ліс — незамінні ліки проти власних травм? Напевно, ці відчуття знайомі кожному — такі особисті й невимовлені... Але що станеться, якщо про них заговорити вголос? Десь серед темного лісу на останніх відсотках заряду телефона, що слугує ліхтариком, дівчина йде вперед, попри виснаження й біль у ногах, цитуючи Ліну Костенко: «Цей ліс живий, у нього добрі очі». Бо вона вірить у світло і не втомлюється шукати його серед людей.