Тарас Прохасько, який віддавна обіцяє нам написати роман, знову його не написав. Зате написав - у своєму ні з ким не сплутувальному стилі -серію шкіців чи, може, есеїв. Про що? Про одне й те саме: про майбутнє, яке було давно, і про все, що вже є, але не знати, як довго ще буде. Зокрема - про такі прості речі, як балькони й фіранки, світло й каміння, гойдалки й туалети, проходи містом і знімання фільму в Карпатах, формула щастя і фактор впливу, бабінтон і зельбсферштендліх тощо. А також про те, що спати треба уважно, снідати - по-своєму, а дивитися - зміщуючи візир. Так, але не це тут головне. Бо головний тут - тип оповіді, в якому рефлексії стають елементами сюжету й оприявнюються не як написані постфактум, а як проговорені в момент народження. 1 тому ніякі це не шкіци й не есеї, а оповідання в найстрогішому значенні цього слова.